Історія справи

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

03 червня 2014 року Справа № 917/2399/13

Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

головуючого: суддів:Малетича М.М., Круглікової К.С. (доповідач), Мамонтової О.М. розглянувши касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "АС-Нафтогазресурс" на постановуХарківського апеляційного господарського суду від 24.03.2014р.у справі№917/2399/13 господарського суду Полтавської областіза позовомТовариства з обмеженою відповідальністю "Сілур Сервіс ЛТД"доТовариства з обмеженою відповідальністю "АС-Нафтогазресурс" простягнення 105 176,27 грн

за участю представників сторін

від позивача: Васюра С.В., Белінський А.В.,

від відповідача: не з'явився,

ВСТАНОВИВ:

Товариство з обмеженою відповідальністю "Сілур Сервіс ЛТД" звернулося до господарського суду Полтавської області з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "АС-Нафтогазресурс" про стягнення з останнього 105 176,27 грн., з яких 90 240 грн. заборгованості, 1 106,99 грн. річних, 360,96 грн. інфляційних та 13 468,32 грн. штрафу.

Рішенням господарського суду Полтавської області від 28.01.2014 року, залишеним без змін постановою Харківського апеляційного господарського суду від 24.03.2014 року у справі №917/2399/13 позовні вимоги задоволено частково, присуджено до стягнення з відповідача на користь позивача 90 240 грн. основного боргу, 4 898,92 грн. пені, 1106,99 грн. 3% річних, 360,96 грн. інфляційних та 1932,14 грн. судового збору. В іншій частині позову відмовлено.

Не погоджуючись з прийнятими рішеннями, Товариство з обмеженою відповідальністю "АС-Нафтогазресурс" звернулось до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального та процесуального права, просить постанову Харківського апеляційного господарського суду від 24.03.2014 року та рішення місцевого господарського суду від 28.01.2014р. скасувати, прийняти нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити повністю.

Колегія суддів, беручи до уваги межі перегляду справи у касаційній інстанції, обговоривши доводи касаційної скарги, проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи застосування попередніми судовими інстанціями норм матеріального та процесуального права при ухваленні зазначених судових рішень, вважає, що касаційна скарга задоволенню не підлягає, виходячи з наступного.

Як встановлено судами попередніх інстанцій, 20 травня 2013 p. між ТОВ "Сілур Сервіс ЛТД" та ТОВ "АС-Нафтогазресурс" укладено договір на проведення робіт з контролю якості бурового розчину при будівництві свердловини № 9 Великобагачанська Бутівсько-Коломийцівської площі за № 20/05/13.

Відповідно до п. 1.1 договору підрядник зобов'язується на свій ризик з використанням виробничих ресурсів Підрядника та матеріалів Підрядника, використовуючи працю персоналу Підрядника, вчасно та якісно надавати Замовнику комплекс послуг по контролю якості бурового розчину, а Замовник зобов'язується прийняти та оплатити їх відповідно до умов даного Договору.

Згідно з п. 2.1 договору добова вартість послуг визначена в Протоколі узгодження ціни на інженерний супровід (додаток № 1), що є невід'ємною частиною договору.

Так, відповідно до вказаного Протоколу ціна надання підрядником комплексу по буровим розчинам Замовнику за добу становить 2 820,00 грн., враховуючи ПДВ 20%.

Як вбачається з матеріалів справи на виконання умов договору позивач надав послуги відповідачу на загальну суму 104 340,00 грн, у т.ч. ПДВ. Надання вказаних послуг підтверджується підписаними повноважними представниками обох сторін та скріпленими печатками актами здачі - приймання виконаних робіт, а саме: № 6/05 від 31.05.2013 р. на суму 31 020,00 грн, у т.ч. ПДВ та № 1/06 від 27.06.2013 р. на суму 73 320,00 грн, у т.ч. ПДВ, а також добовими рапортами по буровому розчину.

Відповідно до п.п. 2.3.2 - 2.3.3 п. 2.3. та п. 2.4 договору відповідач зобов'язувався розраховуватися за надані послуги (роботи) шляхом перерахування грошових коштів на поточний рахунок позивача одноразово авансовим платежем у розмірі 50% десятиденної вартості робіт, тобто у розмірі 14 100,00 грн (2 820,00 грн х 10 днів х 50%); в подальшому щомісячно протягом 5-ти робочих днів з дня отримання та підписання Актів приймання-передачі наданих послуг.

20 травня 2013 року позивачем було виставлено відповідачу рахунок № 17 на суму авансового платежу у розмірі 14 100,00 грн.

28 травня 2013 року відповідач оплатив вказаний рахунок, перерахувавши на поточний рахунок позивача авансовий платіж у розмірі 14 100,00 грн.

Решту суми відповідач зобов'язувався сплачувати наступним чином: різницю по акту № 6/05 від 31.05.2013 р. у сумі 16 920,00 грн. (31 020,00 /сума акту/ - 14 100,00 /сума авансу/) у строк до 10.06.2013 р.; суму по акту № 1/06 від 27.06.2013 р. у розмірі 73 320,00 грн. у строк до 08.07.2013 р.

Однак, всупереч умовам договору відповідач свої зобов'язання щодо здійснення повної оплати не виконав, в зв'язку з чим за ним утворилась заборгованість у сумі 90 240 грн.

Звертаючись з позовом до суду, позивач вказує на те, що відповідач не виконав свої зобов'язання за договором, у зв'язку з чим в нього виникла заборгованість у розмірі 90 240 грн., яку він просив стягнути на його користь, а також просив стягнути на його користь суму інфляційних, річних та штрафу відповідно до умов договору та чинного законодавства.

Задовольняючи частково позовні вимоги, місцевий господарський суд, з яким також погодився й апеляційний суд, виходив з того, що заявлена до стягнення сума заборгованості підтверджується матеріалами справи, доведена позивачем належними доказами та не спростована відповідачем. Оскільки позивачем було доведено факт невиконання відповідачем своїх зобов'язань за укладеним договором, вимоги щодо стягнення з останнього суми річних та інфляційних за прострочення оплати є правомірними та обґрунтованими. Крім того, місцевий суд, дослідивши справу, прийшов до висновку, що здійснене позивачем нарахування штрафу за своєю правовою природою є пенею. Здійснивши перерахування розміру пені, суд першої інстанції задовольнив частково в цій частині позовні вимоги, стягнувши на користь позивача пеню у сумі 4 898,92 грн. за період з 10.06.2013р. по 28.11.2013р.

Колегія суддів погоджується з такими висновками з огляду на таке.

Зобов'язання, відповідно до ч. 1 ст. 174 Господарського кодексу України та ч. 2 ст. 11 Цивільного кодексу України, можуть виникати, зокрема із договорів та інших правочинів.

Відповідно до ч. 1 ст. 509 Цивільного кодексу України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Згідно з ч. 1 ст. 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Відповідно до ст.193 Господарського кодексу України та ст. 526 Цивільного кодексу України, яка містить аналогічні положення, зобов'язання повинні виконуватися належним чином відповідно до закону, інших актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.

Згідно зі ст. 837 ЦК України за договором підряду одна сторона (підрядник) зобов'язується на свій ризик виконати певну роботу за завданням другої сторони (замовника), а замовник зобов'язується прийняти та оплатити виконану роботу.

Судами встановлено, що на виконання умов договору позивач за дорученням замовника надав послуги відповідачу на загальну суму 104 340,00 грн., у т.ч. ПДВ.,про що свідчать оформлені належним чином підписані сторонами та скріплені їх печатками акти здачі - приймання виконаних робіт, а саме: № 6/05 від 31.05.2013 р. на суму 31 020,00 грн., у т.ч. ПДВ та № 1/06 від 27.06.2013 р. на суму 73 320,00 грн., у т.ч. ПДВ, а також добовими рапортами по буровому розчину.

Як свідчать матеріали справи, акти підписані замовником без жодних претензій та зауважень відносно невиконання умов договору позивачем, але відповідач, в порушення умов договору, не здійснив оплату виконаних та прийнятих робіт.

Відповідно до п.п. 2.3.2 - 2.3.3 п. 2.3. та п. 2.4 за договором відповідач зобов'язувався розраховуватися за надані послуги (роботи) шляхом перерахування грошових коштів на поточний рахунок позивача одноразово авансовим платежем у розмірі 50% десятиденної вартості робіт, тобто у розмірі 14 100,00 грн (2 820,00 грн х 10 днів х 50%); в подальшому щомісячно протягом 5-ти робочих днів з дня отримання та підписання Актів приймання-передачі наданих послуг.

Однак, всупереч умов договору відповідач свої зобов'язання щодо здійснення повної оплати не виконав, в зв'язку з чим за ним утворилась заборгованість у сумі 90 240 грн.

Відповідно до вимог ст.ст. 525, 526 Цивільного кодексу України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов і вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту та інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом, - відповідач порушив своє зобов'язання.

Таким чином, колегія суддів вважає, що суди дійшли правомірного висновку про те, що наявність заборгованості відповідача перед позивачем та її розмір підтверджується матеріалами справи та не спростовано відповідачем, а тому позовні вимоги в цій частині слід задовольнити у повному обсязі.

Крім суми заборгованості, позивач просив суд стягнути на його користь штраф в сумі 13 468,32 грн., річні в розмірі 1 106,99 грн. та 360,96 грн. інфляційних.

Пунктом 5.3. договору передбачено, що у випадку несвоєчасного виконання зобов'язань сторона, чиє право порушене, вправі пред'явити винній стороні штраф у розмірі 0,1% несвоєчасно сплаченої суми за кожний день прострочення.

Одним із видів забезпечення виконання зобов'язань відповідно до ст. 546 Цивільного кодексу України та ст. 199 Господарського кодексу України, є неустойка (штраф, пеня), розмір якої визначається відповідно до умов договору, що не суперечать чинному законодавству України.

Пеня, за визначенням частини третьої статті 549 ЦК України - це вид неустойки, що забезпечує виконання грошового зобов'язання і обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожний день прострочення виконання.

Позивач просив стягнути штраф у розмірі 0,1% від несвоєчасно сплаченої суми за кожен день прострочення за період з 10.06.2013 р. по 28.11.2013 р. у розмірі 13468,32 грн.

Колегія суддів погоджується з висновками судів попередніх судових інстанцій про те, що нарахований позивачем штраф за своєю правовою природою є пенею, оскільки обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожний день прострочення виконання.

Згідно з ч. 6 ст. 232 ГК України, нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання повинно бути виконане.

Здійснивши перерахування розміру пені, суд першої інстанції задовольнив частково в цій частині позовні вимоги, стягнувши на користь позивача пеню у сумі 4 898,92 грн. за період з 10.06.2013р. по 28.11.2013р., з чим колегія суддів також погоджується.

Відповідно до ст. 625 Цивільного кодексу України, боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Позивач просить суд стягнути з відповідача 1 106,99 грн. 3% річних, що нараховані за загальний період з 10.06.2013 по 28.11.2013 на заборгованість відповідача та 360,96 грн. інфляційних за жовтень 2013.

Колегія суддів погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про задоволення в цій частині позовних вимог та вважає, що на користь позивача обгрунтовано стягнуто річні та інфляційні.

З огляду на вищевикладене, колегія суддів вважає висновки судів попередніх судових інстанцій про часткове задоволення позову цілком правомірними та обґрунтованими.

Відповідно до ст. 1117 Господарського процесуального кодексу України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, касаційна інстанція на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.

Доводи касаційної скарги не спростовують висновків апеляційного господарського суду та не впливають на них, а тому підстави для її задоволення і скасування постанови Харківського апеляційного господарського суду від 24.03.2014 року, ухваленого з правильним застосуванням норм матеріального права та дотриманням норм процесуального законодавства, відсутні.

Керуючись статтями 1115, 1117, 1119, 11111 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "АС-Нафтогазресурс"

залишити без задоволення, а постанову Харківського апеляційного господарського суду від 24.03.2014 року у справі № 917/2399/13 - без змін.

Головуючий М. Малетич Судді: К. Круглікова О. Мамонтова